Нарис про село Батятичі.Частина перша

Передмова

Територія західних областей України здавна була заселена східнослов'янськими племенами і входила до складу Давньоруської держави. Після її роздрібнення на окремі князівства західна частина сучасної Львівщини увійшла до складу Перемишльського, східна до Звенигородського князівств, північні окраїни — до Владимирського і Белзького князівств. Згодом всі вони були об'єднані Романом Мстиславичем в одне Галицько-Волинське князівство.
Не раз і не два гарячим багрянцем пломеніло небо над землями нашого краю. Галицько-Волинське князівство боролося проти монголо-татарської навали, польських, литовських та угорських феодалів. Сили занепадали, вичерпувалися. В XIV ст. більша частина Галичини опинилася у складі Польської держави. Соціальний гніт на цих землях посилився. Він переплітався з гнітом національним та релігійним. В такій складній ситуації і почала творитися історія нашого села.
Доля Батятич подібна до долі тисяч українських сіл. Організоване і врівноважене життя впродовж століть, де все підпорядковувалося важкій, але вдячній праці на матінці-землі, спиралося на високу мораль, яка підтримувалась церквою, школою і «Просвітою», давніми прекрасними звичаями і традиціями. Все це вбирали діти буквально з перших літ життя. З дітей виростали слухняні й працьовиті юнаки і дівчата, яких не потрібно було привчати до різноманітної сільської праці, вони її сприймали, як природний засіб існування, їх не треба було закликати: любіть свою землю, свій народ, шануйте своїх батьків. Усе це випливало із щоденного укладу життя, з глибокої народної мудрості, що передавалися з покоління в покоління.
Наполегливою працею, невтомною боротьбою за краще майбутнє батятичівці примножували славу рідного села, а відтак і всієї України, наближали час її звільнення від гнобителів усіх мастей.

З ГЛИБИНИ СТОЛІТЬ

Село Батятичі Кам'янка-Бузького району — одне з найбільших у Львівській області. Населення становить біль­ше 2 тис. чоловік. Розташоване за 4 кілометри від районного центру на автомобільному шляху Кам'янка-Бузька — Жовква. Територія села, в основному, рівнинна. На схід і південь від нього переважає горбиста місцевість. Висота Кам'яної гори становить 284 метри над рівнем моря і є однією з найвищих точок у північній частині Львівщини. По цих пагорбах повз село проходить головний Європейський вододіл.
На північ від Батятич знаходиться великий лісовий масив, що тягнеться від Бродів через Великі Мости і Белз до Рави Руської і далі в Польщу.
Мільйони років тому на місці нашого краю було морське дно. Свідченням цього є велика кількість залишків белемнітів — хижих морських молюсків.
Згодом по цій території пройшовся льодовик. Сучасна Кам'яна гора є наслідком його наступу. В урочищі «Кринички» бере свій початок струмок Батючка. Від села він несе свої води в північно-східному напрямку і впадає у Західний Буг. Старожили пам'ятають, що струмок був повноводним, і в центрі села через нього був прокладений широкий міст, збудований на кошти сільської громади. Після меліорації, проведеної ,у 60-70-х роках .минулого століття, зникла велика кількість джерел, і Батючка стала часто пересихати. До водоймищ села відносяться також стави. Їх розширювали і поглиблювали власники села і німецькі колоністи. Існує переказ, що стави на Звірому Куті копали полонені татари. Стави в урочищі «Оболонь», викопані в 1935 році з ініціативи пана Лончинського.
Терени Батятич були заселені ще в сиву давнину. Це підтверджується даними археологічної розвідки, проведеної працівниками наукових установ Львова в 1952 році. Тоді на околиці села було виявлено поселення бронзового віку, що датується II тисячоліттям до нашої ери. Поселення існувало тут і в давньослов'янську добу.
Після завоювання західноукраїнських земель Польщею Батятичі стали власністю польських королів. В писемних джерелах назва Батятичі вперше згадується в 1406 році у зв'язку з щорічною здачею королю 4 бочки воску. 
В середині XV ст. Батятичі та навколишні землі король здав в оренду Кам'янецькому старості Юрію Струмилу. Між Ю.Струмилом і Львівським багачем Б.Вовчиком, власником с. Колоденці, точилася жорстока боротьба за родючі землі і селян, які постійно втікали від одного пана до іншого. З метою припинення боротьби між місцевою шляхтою королівський уряд у 1455 році створив комісію для розмежування земель між Батятичами і Дерновом, які орендував Ю.Струмило, і Колодном і Колоденцями, що залишилися власністю Б.Вовчика.
Переважна більшість жителів Батятич займалася землеробством. Починаючи з XVI століття, кількість людей в селі постійно зростає. Якщо в 1515 році тут оброблялося лише 300-360 гектарів землі, то в 1565 році у селі проживало 150 сімей, котрі обробляли більш як 800 гектарів землі.
Поряд із землеробством розвивалися ковальське, бондарське і шевське ремесла. Значне місце в економіці села становило бджільництво. Тут у 1565 році нараховувалося 79 пасік. Батятицький мед і віск добре знані були не тільки в Кам'янці і в Жовкві. Купці возили їх до Львова, Варшави і навіть Гданська. Окрема частина села ще й сьогодні називається «Пасіки». Звідси недалеко до Липової гори, де під час цвітіння дерев бджоли збирали нектар.
Життя селян в цей час було досить тяжким. Крім панщини на користь короля, а потім поміщиків, вони здавали зерно, сіно, курей, овець, мед та виконували інші повинності. Пани одержували також прибутки від монополії на спиртні напої, тютюн, млини, накладали мито на мости, річки, стави, пасіки, сади і сіножаті. Так, за даними опису 1565 року вартість прямих податків щорічно складала близько 480 злотих, а в 1570 році — 568 злотих. На той час це були великі гроші. Селян також зобов'язували будувати і лагодити мости, греблі, дороги. Крім цього, вони платили державний податок і церковну десятину. Шукаючи виходу з тяжкого становища, жителі села неодноразово посилали королю письмові скарги на гніт орендарів. Однак це не допомогло. Зневірившись у королівському заступництві, селяни кілька разів бунтували, відмовлялися відробляти панщину.
Часто жителі Батятич зазнавали великої шкоди від спустошливих набігів турків і татар. Протягом XVI-XVII століть вони декілька разів захоплювали село, палили його, грабували, людей забирали в полон. Тому на Липовій горі були збудовані сховища (льохи), в яких переховувались жителі від ординців. Те місце, де був сторожовий пост з дзвіницею, люди і досі називають «сигнатурка» (сигнал на турків).
Жителі Батятич брали активну участь у подіях Національно-визвольної війни під керівництвом Б.Хмельницького. Ще до підходу козацько-селянського війська цей район став одним з осередків загального повстання проти польської шляхти. Так у листі від 7 вересня 1648 року у Варшаву член Львівського магістрату Самуїл Кушевич писав про бунт селян навколо Кам'янки, під час якого повбивали католиків і зруйнували костели. Повстанці переходили на бік козацького війська. Мешканці Батятич вигнали польських орендаторів і в кількості більше десяти вступили до війська Б. Хмельницького.
Після відступу козацького війська польська шляхта жорстоко розправилася з повстанцями. Той же Кушевич повідомляв, що ватажки селянських бунтів були спіймані і відіслані у Львів, де їх посаджено на палі. Весною 1649 року на постій у село вступило польське військо коронного гетьмана Я. Вишневецького. Після їх відходу Батятичі були настільки спустошені, що змогли сплатити лише 14 злотих податку.
У 1659 році король Ян Казимир дарує Батятичі, Желдець і Купичволю Львівському міщанину Юрію Папарі. Папара — грек за походженням. Мабуть, це один з тих гостей-купців із Греції, які в давнину привозили на продаж товари і часто залишались на Русі. Такий щедрий дарунок король зробив Ю.Папарі за особливі заслуги у польсько-шведській війні. Родина Папар панувала в Батятичах майже 300 років.
У другій половині XVIII століття у селі спостерігається подальший розвиток ковальського, гончарного і шевського ремесел. Частина малоземельних селян займалася виробництвом дьогтю у навколишніх лісах. Збували вони свою продукцію місцевим купцям, а ті перепродували її на ринках Галичини і Польщі.
У 1772 році, після першого поділу Речі Посполитої, село Батятичі, що більше трьох століть було у складі Польщі, потрапило під владу австрійської монархії. Його було віднесено до Жовківського округу, а згодом — повіту. Більшість родючих земель належала панам: Папарі, Романовському, Лончинському і Гофману. Село поступово втягується у ринкові відносини. Власники села, намагаючись отримати максимальні прибутки, будують ґуральню, млин, миловарню і вуглярню, де випалювали деревне вугілля.
Після реформ, проведених австрійською імператрицею Марією-Терезією та її сином Йосифом II, становище селян дещо покращилося. Було відмінено кріпосне право, а розмір панщини зменшено до ЗО днів на рік. Католицька, протестантська і греко-католицькі церкви були зрівняні в правах, навчання у початкових школах мало проводитись рідною мовою. У 1848 році було скасовано і панщину. На честь цієї події жителі села, як і по всій Галичині, встановили «Хрест свободи». За переказами, селяни щороку в день знесення панщини вивішували на церкві білий прапор.
Однак радість селян була передчасною. Найкращі землі і надалі залишалися в руках поміщиків. Так за переписом 1857 року Папарі і Лончинському належали половина орних земель та дві третини пасовищ і сіножатей, майже усі лісові угіддя. Сплачуючи викуп за «даровану волю» і задихаючись від малоземелля, селяни Батятич швидко розорювалися. Якщо в 60-х роках XIX ст. на один селянський двір в середньому припадало 15 моргів землі, то на початку XX ст. — тільки 11 моргів. Багато бідних селян, які мали по 2-3 морги землі, йшли на заробітки в міста або наймалися на роботу до своїх панів. Кожен четвертий селянин Батятич не мав корів, кожен другий — коней. В той же час збільшується число заможних селян. Найбагатшими були родини Ковальських, Жилінських, Липки, Коваля та ін.
Наприкінці XIX ст. починається німецька, а потім і польська, колонізація Батятич. Колоністи осідали в Західній частині села: німці - в районі Найдорфа і Фаленти, а поляки - на Липниках і Паперівці. Там в 1903 році було збудовано костел святої Ядвіги, на спорудження якого гроші дали Лончинські та Романовські. Поряд знаходився поліцейський постерунок і так зване «Кулко рольніче» - об'єднання польських колоністів.
Одночасно почалася масова еміграція західноукраїнських селян до Америки. Основною причиною було малоземелля і безземелля. Близько ЗО сімей з Батятич назавжди емігрували до США, Канади, Бразилії та Аргентини.
Масовим явищем були також виїзди селян-бідняків на сезонні роботи до Німеччини та Франції. Все це не тільки давало більш-менш пристойний заробіток батятицьким селянам, а й розширювало їх кругозір, втягувало у політичні процеси, якими закінчувалася, в цілому, спокійна для Європи друга половина XIX ст.