Нарис про село Батятичі. Частина друга.

У ВИРІ ПОДІЙ XX СТОЛІТТЯ

Ще задовго до XX століття різні пророки і ясновидці передрікали велику війну, що почнеться року 1914, буде дуже тяжкою і довгою, і світ розколеться наприкінці війни, корони валятимуться по дорогах Європи і багато держав пропаде, а ще більше нових постане.
Мало хто вірив у це, і світ продовжував жити своїм життям. Жили своїм життям і українці. Правда, було це нелегке життя, бо не мали вони своєї держави, а поділені були між двома імперіями — Московською і Австрійською. Та не заснула в неволі Україна. Так як давніше за часів української державності, князі та гетьмани, лицарі і козаки мечем боронили народ і вели його до кращої долі,— так у цій добі поневолення стали на чолі народу новітні лицарі, які своїм знанням, хистом і завзяттям не мечем, а пером і живим словом гуртували народні сили, відбивали ворожі наступи.
Здавалося, що вже головні перешкоди пройдено, і скоро народ дійде до повноти своїх прав. В Австрію прийшла «весна народів», майже самостійницьким життям стали жити чехи і поляки. Була надія що й українці Галичини дійдуть того. Та не судилося нам у цій порі стати вільними. На політичнім небосхилі стали збиратися чорні хмари. Вибухнула велика світова війна, яка перервала всю подвижницьку працю.
— До зброї!— закликав провід народу,— Головна Українська Рада у Львові.
— Вступайте в ряди Українських Січових Стрільців. Стаємо проти царя за волю всієї України.
Чи ти галичанин, чи ти волиняк, Чи син гайдамацького степу На шапку візьми Володимира знак, А в серце — Сірка і Мазепу
У Львові, в Станіславі, Коломиї — всюди збиралися добровольці-патріоти, а в Стрию сформувались в Легіон. Коли росіяни почали захоплювати Галичину, рушили за Карпати, щоб там приготуватися до бою.
Великі бідування принесла Перша світова війна селянам Батятич. Більшість чоловічого населення була мобілізована до лав австро-угорського війська. В 1914 році до села вступили російські солдати. Після тяжких боїв за Кам'янку вони деякий час відпочивали. За селом було влаштоване стрільбище «Шайби». Конфліктів між батятичівцями і «москалями» (так називали російських вояків) не було. В 1915 році австрійська армія вибила росіян з Батятич. Під час боїв було знищено цілий ряд будівель. Великої шкоди село зазнало від артилерійського обстрілу. Австрійська військова влада звинуватила багатьох мешканців села у симпатіях до росіян, і вони були ув'язнені у відомому концентраційному таборі Талергоф. Згодом усім, хто не повернувся з цього концтабору, в центрі села було насипано символічну братську могилу. А житель Батятич Мацялко Ілько був убитий австрійським офіцером тільки за те, що насмілився висловити йому свою незгоду.
Дії військових властей були настільки зухвалі і жорстокі, що це змусило батятичівців спорядити делегацію у Відень до цісаря зі скаргою. Її доручили очолити селянину Біланю. Делегація добралася до столиці, але далі площі перед палацом імператора їх не пустили.
З великою радістю зустріли батятичівці звістку про розпад Австро-Угорської імперії і проголошення ЗУНР. Багато жителів села, які раніше служили в австрійській армії, вступили добровольцями в ряди Українського Січового Стрілецтва, а згодом — Української Галицької Армії. Пройшли весь тернистий шлях від Маківки до Бережан і Збруча.
Яскравим прикладом цього може бути біографія нашого односельця Марчишина Василя Васильовича, який опинився в самій гущі збройної боротьби за волю України.
Уродженець Батятич Куровець Іван брав активну участь у скликанні і створенні Української Національної Ради 18 жовтня 1918 року у Львові. Будучи послом Галицького сейму, він увійшов до складу уряду Костя Левицького і обійняв там посаду державного секретаря охорони здоров'я. Пильно слідкувало село за звістками, які надходили з польсько-українського фронту. Багато батятичівців були учасниками громадського віча, зборів і нарад, які відбувалися в Кам'янці-Струмиловій. З міста привозили часопис «Кам'янецькі Вісті». Близько сотні жителів Батятич служили у лавах УГА. їх завербував Василь Клим — сотник січових стрільців. Саме вони захопили ділянку залізничної лінії Рава-Руська — Львів в районі Жовкви і 2 польські поїзди із зброєю. Смертю хоробрих на полі бою полягло 7 батятичівців.
Євреї села прихильно поставилися до української влади. Поляки і німецькі колоністи на час притихли, а поліцаї навіть утекли з Батятич. Досить тривожним видався травень 1919 року. Прорвавши оборону Першого корпусу УГА, що займав позиції на відтинку від Белза до Жовкви, польська армія Галлера захопила Сокаль, Кристинопіль, Великі Мости, Куликів і 20 травня зайняла Батятичі і Кам'янку. Закінчився короткий період існування української влади. Активний діяч ЗУНР Льонгін Цегельський, уродженець Кам'янки, писав: «Ось так програли ми. Були на порозі обіцяної землі, бачили її і не дійшли до неї... Хоч як боляче згадувати, але я щасливий, що пережив епопею нації, що народжувалася ».
З поверненням поляків військова адміністрація вдалася до масових репресій і реквізицій продуктів харчування, худоби, особливо коней, одягу. Над селом знову нависла примара голоду.
Влітку 1920 року Батятичі і навколишні села ще раз стали ареною бойових дій. Обходячи польські укріплення в районі Кам'янки, в село вступили підрозділи 14-ї кавалерійської дивізії радянського командувача А. Пархоменка. Заагітовані червоною пропагандою, в кінну армію вступили четверо батятичівців: Марчишин М., Волошин С, Мисак М. і Фідерер М. Після відступу Червоної Армії у село знову прибули представники польської адміністрації. Батятичі увійшли до складу Кам'янсько-Струмилового повіту Тернопільського воєводства. Кращі орні землі продовжували залишатися в руках попередніх власників.
За даними перепису 1935 року земля в Батятичах розподілялася таким чином: 3186 га належали поміщикам, 78 га — костелу та церкві, 75 га були громадськими. Селянам належало 1042 га землі. У міжвоєнний період частина незаможних селян шукала роботу на будівництві залізниці Львів — Кам'янка-Струмилова. За первісним планом, залізнична гілка на Сокаль повинна була йти через Батятичі. У Львівському обласному архіві зберігається проект залізничного вокзалу села.
Окремі селяни заробляли на прожиток виготовленням кінської збруї, пошиттям одягу та взуття. Продовжувалася еміграція селян до Америки і країн Європи. Так лише в 1923 році до Франції виїхала 31 особа. В селі не було ні лікаря, ні фельдшера. Люди вмирали від туберкульозу, тифу, дизентерії та інших хвороб. Нужденне становище багатьох сімей штовхало їх на шлях активних соціальних виступів. Невдоволення батятицьких селян виявилося у «картопляних бунтах» восени 1927-1928 років. Початком цих подій був конфлікт, що виник між батраками і власником маєтку Лончинським. Поміщик перестав видавати працівникам платню за роботу, мотивуючи це відсутністю коштів. У знак протесту наймані робітники у вересні 1928 року оголосили страйк і вимагали виплати заборгованості і підвищення оплати праці. За ними відмовилися від роботи і косарі. Страйкарі направили до Лончинського делегацію, але біля панського маєтку їх заарештувала поліція. Проте під тиском селян вона змушена була звільнити заарештованих, а поміщик пообіцяв врегулювати справу з роботою і оплатою. Одночасно з цим відбулися заворушення жінок, які доглядали панську худобу.
На перших порах події 1927-1928 років носили виключно економічний характер. Але згодом в село стали навідуватися львівські політики з «Сельробу»— легальної організації компартії Західної України. Треба сказати, що соціалістичні ідеї в Батятичах вперше появилися ще наприкінці XIX століття. І приніс їх в село Теслюк Михайло, який в 1889 році сидів у Львівській тюрмі разом з Іваном Франком. Соціалізм в той час був досить модним напрямком в політиці, і багато галицьких інтелігентів захоплювались ним. Михайло Теслюк розповідав Франкові про тяжке життя батятицьких селян, познайомив письменника з місцевими звичаями та фольклором. Зі слів нашого односельця, І. Франко навіть збирався приїхати в Батятичі на відпочинок. Саме від нього Теслюк довідався про соціалізм і радикальний рух в Галичині, про діяльність «Просвіти», про газети і журнали та львівський судовий процес проти українських радикалів 1877-1878 років.