Нарис про село Батятичі. Частина третя.

Новим кроком у поширенні соціалістичної ідеї в Батятичах була діяльність сільського ревкому в 1920 році. Організатором його роботи був Михайло Лігашевський. Саме до нього в другій половині 20-х років стали навідуватися львівські «сельробівці». Під виглядом міських панів, що приїхали на відпочинок, вони агітували за проведення страйків та інших політичних акцій. Особливою активністю серед них виділився Кузьма Пелехатий. Не останню роль у підготовці виступу відіграли сільські «москвофіли», що гуртувалися навколо бібліотеки ім. Качковського.

У вересні 1928 року в Батятичах «Сельробом» була створена профспілка, а згодом і страйковий комітет. У жовтні відбувся новий страйк, учасники якого вимагали визнати профспілку, забезпечити страхування працівників, дати роботу звільненим у попередніх страйках. Усі вимоги були задоволені. Ця перемога підштовхнула до боротьби і перевізників лісу до кам'янецького тартака «Шпаца і Ціманда». Віддаленість лісів від тартаку і важка праця при завантаженні і розвантаженні дерева змушували селян-перевізників ставати до роботи серед зими в 3-й—4-й годині ранку і вертатися додому в 9-й—10-й годині вечора.
28 грудня перевізники застрайкували і поставили вимогу власникам підвищити заробітну плату. Проте ця вимога не була задоволена. Щоб зламати страйк, власник тартаку найняв штрейкбрехерів з Сапіжанки та Ягідні. їх очолив колишній комендант поліції з Кам'янки.
29 грудня відбулася перша сутичка з штрейкбрехерами. В Батятичах їм дорогу перекрило близько 500 селян. 9 підвід з лісом були перекинуті в рів біля дороги. Троє поліцейських, які супроводжували підводи, не наважились стріляти. Тартак працював з перебоями. Проти страйкарів львівський воєвода вислав у Батятичі загін озброєної поліції. В ніч з 4-го на 5 січня 1929 року було заарештовано учасників страйкового комітету: М.Лігашевського, Г.Семківа, В.Теслюка, В.Задру та інших. В колену хату вривалося по троє поліцейських. Двоє з них виводили арештованого, третій залишався, щоб ніхто з сім'ї не зміг повідомити сусідів про арешти. На підготовлених підводах усіх заарештованих вивезли до в'язниці у Великі Мости. Цього ж дня після полудня у Батятичах знову появилися підводи штрейкбрехерів. Близько 300 селян вийшло на дорогу, і знову, незважаючи на зусилля поліції, колоди опинилися у придорожньому рові.
Чергова сутичка з штрейкбрехерами 11 січня 1929 року закінчилася кривавою трагедією. Сани, навантажені лісом, супроводжувала з усіх боків поліція. Не дивлячись на те, що селяни, після застереження застосувати зброю, особливої активності не проявляли, і сани з колодами проїхали, все-таки було відкрито вогонь. Від куль поліції в цей день загинули Василь Задра (20 років), вісімнадцятилітній Іван Кремінець, Василь Куровець (22 роки) і Федір Шпот, якому виповнилося ледве 14 років. Вісім селян було поранено, 22 заарештовано. Після того арешти продовжувалися ще декілька днів.
Події «кривавої п'ятниці» мали великий відголос.
Політичні в'язні львівської тюрми відмовились від чергової допомоги в харчах на користь поранених селян Батятич. Для розслідування трагедії в село прибули посли Варшавського сейму К.Вальницький і М.Хан. Уже 15 січня вони подали маршалку сейму письмовий протест, але він відмовився включити питання про події в Батятичах в порядок денний, а виступи послів Вальницького і Хана неодноразово переривалися віце-міністром внутрішніх справ.
Через кілька днів село проводжало до Львова арештантський етап, супроводжуваний чисельним загоном поліції. 46 батятичівців постали перед окружним судом. Усіх їх було засуджено до різних термінів ув'язнення.
Львівський художник Щербатенко під враженням подій в Батятичах намалював картину «Сутичка страйкарів з поліцією в 1929 році». Вона знаходиться у Львівському історичному музеї. В 1979 році в центрі Батятич, в честь 50-річчя страйку, його учасникам було споруджено величний пам'ятник.
В 30-ті роки інтерес батятичівців до соціалістичної пропаганди майже повністю зник. Натомість в селі починають діяти «п'ятірки» ОУН. Вони проводили легальну діяльність у читальні «Просвіта» та під час святкування релігійних свят. З їх ініціативи у селі відзначалися роковини з дня народження Шевченка, вшановувалася пам'ять загиблих у роки Першої світової війни та жертв табору Талергоф. Найбільший резонанс в селі викликала поява національного синьо-жовтого прапора, який час від часу вивішували члени ОУН. Розшуки поліції ніколи не давали позитивних результатів.
Восени 1930 року польські власті провели на українських землях так звану «пацифікацію» (втихомирення). Спеціально організовані загони поліції і війська нападали на непокірні села і піддавали фізичній розправі усіх, хто був занесений у списки неблагонадійних. Кров і сльози залишила в Галичині ця акція. Одночасно проводилася жорстка перевірка діяльності культурно-освітніх товариств і кооперативів. Багато з них було закрито. Батятичі ця біда обминула тільки тому, що пани Папара і Лончинський заступилися за село і не дозволили поліції вчинити розправу. Це дещо підняло їх авторитет в очах батятичівців, особливо в час «нормалізації»— політики покращення стосунків між поляками та українцями започаткованої політичною партією УНДО.
У 20-30-і роки в Батятичах щороку проводились фестивалі молоді. Вони були добре організовані та цікаві. До їх програми входили: урочиста частина, концерт хору села, танці, розваги, різноманітні інсценізації. Учасниками були хлопці і дівчата усіх національностей: українці, поляки, євреї, німці.
Досить частим явищем у селі були пожежі. Щоб захиститись від цієї біди, було створено товариство «Луг». Його учасники, здорові, міцні хлопці, носили спеціальну форму, відзнаки і організовували для жителів показові змагання.
Наприкінці 30-х років XX століття знову тривога опановує село. Збиралося на велику війну. Гітлерівська Німеччина заявила Польщі ряд територіальних претензій. Дорослі батятичівці все частіше й частіше вчитувалися в рядки українських і польських газет і стали частими гостями родини Мацялка Андрія Михайловича, де було єдине на все село радіо. Слухали Варшаву і Київ, Берлін і Москву. Зазнавши великих бідувань у роки Першої світової і польсько-української воєн, вони здогадувалися, що знову прийдеться воювати за чужі інтереси.
1 вересня 1939 року Німеччина напала на Польщу. Щоб не іти на фронт, багато батятичівців просто поховалися. А вже через 2 тижні у село вступив загін німецьких мотоциклістів. Згодом через село пройшли танки машини, гармати. Жителі завмерли в очікуванні, добре пам'ятаючи поведінку австріяків у Першій світовій. І тільки німецькі колоністи висловлювали свою радість.
19 вересня 1939 року у Батятичі вступили підрозділи Червоної Армії. Ще до їх підходу в селі було створено комітет оборони від поляків. До нього увійшли колишні воїни кінної армії Будьонного. Почалася підготовка до виборів делегатів у Народні збори. Від округу, куди входили Товмач, Рожанка, Зубів-Міст, Батятичі, Липники і Грушка, делегатом було обрано жителя Батятич М.Валька.
Через деякий час в селі було створено комітет бідноти, який почав розподіл панського майна. Худобу і землю отримали майже 250 найбідніших родин.
Спочатку було все так, як і мріяли батятичівці. Газети виходили українською мовою, радіопередачі велися також українською і російською. За Польщі такого майже не було. Згодом до людей прийшло розчарування. Частину великих селянських господарств, родини яких працювали на своїй землі, успадкованій та придбаній важкою працею, нова влада класифікувала як «куркулів» і почала конфіскацію. Почалися виклики в НКВС.
Новий, 1940 рік посилив тривогу. Все частіше і частіше в селі з'являлися енкаведисти, почалося виселення заможних родин в Сибір. Це насторожувало, обурювало. Запанував страх. Не без тиску влади весною 1941 року було організовано колгосп, який отримав назву «Нове життя». Першими колгоспниками стали І.Лігашевський, М.Прокуда, О.Куровець, М.Боднар, Є.Ситар, І.Рудник, С.Лігашевська. Головою колгоспу було призначено І.Рудника. На березень 1941 року господарство об'єднувало лише 60 селянських дворів, 320 гектарів землі і 20 коней. Галичани не привикли до такої системи господарювання, не вірили в її можливості. Зустрівши Радянську Армію квітами у вересні 1939 року, вони отримали за це насильницьку колективізацію, депортацію в Сибір, репресії — весь «букет» сталінізму, і все це асоціювалося у свідомості батятичівців зі словами «більшовики», «Радянська влада».
На околицях села військові споруджували оборонну систему, яка складалася з потужних залізобетонних укріплень. Попри великий інтерес, це не радувало селян. Вони-то добре знали, що це призведе до запеклих боїв, і село може бути знищене.
29 червня 1941 року, рівно через тиждень після нападу на СРСР, в Батятичі вступив німецький підрозділ. Оборонна лінія виявилася не готовою до бойових дій і не допомогла більшовикам. Нечисельний загін червоноармійців, що знаходився в колишньому маєтку Лончинських, досить швидко був вибитий і розсіяний. На землях колгоспу був утворений «лігеншафт», до якого увійшли більшість незаможних селян. Прибутки від цього господарства ішли на користь Німеччини. На запитання одного з батятичівців: «А скільки податку треба буде платити новим господарям?»— німецький офіцер відповів: «Стільки, скільки платили Сталіну».
Вже наприкінці 1941 року німці провели реєстрацію усього працездатного населення села, а з 1942 року почалося вивезення юнаків і дівчат на примусові роботи в Німеччину. На промислових підприємствах і в гросбауерів Рейху працювало близько 80 молодих людей з Батятич. Аби уникнути вивезення, багато батятичівців втікали з села. Більше 80 мешканців стали активними учасниками боротьби УПА на Кам'янеччині та Жовківщині. Ініціаторами опору німецьким окупантам були Іван Ґлогуш, Іван Гриниха, Павло Бондар, Іван Марчишин та інші. Саме вони були учасниками зборів у Львові 29 червня 1941 року, на яких був проголошений Акт відновлення Української держави. Повернувшись в село, вони познайомили жителів з великою історичною подією.
Та через декілька днів радість затьмарили тривожні звістки. Було заарештовано Ярослава Стецька, Степана Бандеру та інших керівників новообраного українського уряду. Німцям непотрібна була самостійна Україна, їм потрібен був український хліб, метал, вугілля і робоча сила. І тоді пролунав клич Центрального Проводу ОУН: «До зброї. Не хлібом-сіллю, а кулею ворога стрічай». Батятичівці одними з перших відгукнулися на це гасло. Було сформовано кущ, який ділився на рої, по 12 осіб в кожному. Кущовим було обрано Івана Глогуша (псевдонім «Грім»), а його заступником — Івана Гриниху (псевдонім «Вандар»). Місцем дислокації патріотів став Здешівський ліс. Багато бойових операцій провели повстанці, але про це окрема розповідь. У 1943 році в Батятичах проводився запис до дивізії СС «Галичина». Вишкіл в австрійському таборі пройшло 9 чоловік. Жоден з них не повернувся додому після війни.

Частини:1 2 3 4