Нарис про село Батятичі. Частина четверта.

18 липня 1944 року війська 1-го Українського фронту, вибивши німців з Кам'янки-Бузької, звільнили від фашистів і Батятичі. У хаті селянина Омеляна розташувався штаб фронту на чолі з командуючим І.С.Конєвим і членом Державного Комітету оборони М.С.Хрущовим. При визволенні села загинув льотчик, капітан В.П.Сольоний, який збив 2 ворожі літаки. Незабаром було проведено мобілізацію. Близько 150 батятичівців воювали на фронтах Другої світової війни. 53 чоловіки не повернулися з поля бою. Пам'ять про них увіковічнена у монументі в центрі села. Його урочисто відкрито у 1967 році. В 1945 році відновила свою роботу сільська рада та інші органи радянської адміністрації. Розпочалося відновлення колгоспу. Цей процес ішов довго і неоднозначно. Більшості селян важко було відмовитись від власних наділів. Розпочалися чергові репресії. У перші повоєнні роки близько 50 сімей, а це більше 300 чоловік, були вивезені з села. Поголовних арештів зазнали учасники українського підпілля у роки війни. Фактично радянська влада існувала лише в світлу половину доби. В околицях села неодноразово точилися запеклі бої між загонами УПА і підрозділами НКВС, які влаштовували масові облави і арешти.
Присягнувши на вірність України, партизани УПА продовжували опір насадженню червоного режиму аж до 1951 року. Допомагали їм добре знання рідних теренів, мужність і спритність, непохитна віра в справедливість обраного шляху.
У 1947 році відновив свою діяльність колгосп «Нове життя» і було створено ще одне колективне господарство ім. Б.Хмельницького. На Липниках тоді ж засновано колгосп ім.10-річчя возз'єднання.
У 1950 році усі три господарства були об'єднані в один колгосп ім. І.Франка.
Перші роки колективного господарства були досить складними. Це був час становлення і вироблення навиків нового способу життя. До того ж за Сталіна селяни були однією з найексплуатованіших категорій населення України. Оплата праці була мізерною. На трудодень колгоспник одержував 200-300 грамів зерна і близько 1 крб. грошей у тодішніх розцінках.
Становище почало змінюватись після 1953 року. Держава збільшила капіталовкладення, поліпшилась матеріально-технічна база колгоспу, було підвищено закупівельні ціни. В село прибули висококваліфіковані спеціалісти.
Велику роль у піднесенні сільського господарства і покращенні добробуту колгоспників відіграла розпочата в 1954 році електрифікація. Спеціалізуючись на вирощуванні високоприбуткових культур льону і цукрового буряка, колгосп став мільйонером. Про батятицьких льонарів заговорила вся область. Переймати передовий досвід приїжджали представники різних регіонів України. Однією з найбільших в районі стала ферма великої рогатої худоби, де було більше 2 тис. голів. У 80-і роки колгосп мав більше 40 тракторів, 10 зернових і 4 силосозбиральних комбайнів, 3 льонокомбайни, 21 автомашину і багато іншої техніки.
У 90-х роках завершено будівництво великого тваринницького комплексу на 10 тис. свиней. Високими досягненнями у вирощуванні зернових і технічних культур з року в рік славилися працівники ланок Лютої Ганни, Ребець Єви, Куровець Ганни та Семків Анастасії. Чимало зусиль для цього докладала агроном господарства Видай Катерина. Заслуженою славою користувалися механізатори, від праці яких в значній мірі й залежала доля врожаю. Серед кращих можна назвати Боднара М.В., Гриниху М.В., Задру М.І., Марчишйна П.І., Лігашевського М., Прокуду С, Коваля Михайла та ін.
В селі виникли цілі династії механізаторів-хліборобів, у яких любов до землі і техніки передавалася з покоління в покоління. Це трудові родини Теслюківг Луківських, Задрів.
Не відставали від рільничих бригад і ланок працівники тваринництва. Високими надоями молока радували господарства Шпот СІ., Тютюнник Г.М.,— нагороджені орденами Леніна, Рудник Л.П., Демків Г.Й., Люта М., Ружицька Г.І., Кондюх М.А., Коваль О.М., Луківська О., Гарбуз С.Й., Рома-нова, Туринська М., Шушко К., Ребець, Стасюк Г.В., Ситар М.І., Куровець Г.А., Данько М.Г. та Ситар СІ. особливо уславились у вирощуванні поголів'я свиней. Десятки тисяч кілометрів набігу щорічно мали кращі шофери колгоспу: Семків В., Кремінець А., Глоговський С
Добрим словом можна згадати і керівників господарства: Кукуріка А.І., Куксова М.П., Мигаля В.І., Яремка Р.М., Козловського П.С, стараннями яких в колгоспі і селі сталися докорінні зміни. В 1972 році почалася газифікація, було збудовано Будинок культури — один з кращих в районі, зведено фельдшерсько-акушерський пункт, адмінбудинок, житловий масив для спеціалістів сільського господарства.
Повністю зникли хати під стріхою. На їх місці щороку споруджувалось до 10 добротних мурованих будинків. У 1982 році почав працювати підсобний цех, який випускав деталі для телевізорів фірми «Електрон» і електрообладнання для заводу кофемолок. Він дав добрий заробіток людям і суттєво поповнив колгоспну касу. Однак загальнодержавна криза початку 80-их років негативно позначилася і на житті Батятич. Так і не запрацював на повну потужність тваринницький комплекс. З року в рік зростала заборгованість колгоспу, а інфляція знецінювала не тільки його прибутки, а й заощадження людей. Працівники втрачали інтерес до праці, а разом з ним і віру в так зване «світле майбутнє». Село дедалі більше поринало в політику, очікувало кардинальних змін.
Перебудова і гласність дали змогу вільно висловлювати свої погляди. Новостворені патріотичні організації, рухи і партії повідали людям правдиву історію. Авторитет комуністичної ідеології катастрофічно падав. Припинили своє існування партійна, комсомольська і піонерська організації. З усією гостротою постало питання суверенітету України.
Батятичівці, як колись їх діди і прадіди, також були в авангарді подій. Гідну відсіч було дано тим, хто явно чи таємно підтримував старий режим, хто в свій час руйнував і закривав у селі церкви, доносив на своїх односельців в НКВС, переслідував інакодумців.
У селі створювалися політичні структури, появилися нові лідери. Активну роботу проводили члени Народного Руху України. Над селом замайорів синьо-жовтий національний прапор. Його встановили в центрі села Рикало Борис, Мацялко Богдан, Рудник Микола. В січні 1989 року велика група жителів Батятич була учасником всеукраїнської акції «Живий ланцюг», що символізував з луку ЗУНР і УНР в 1919 році.
Настав 1991 рік. Батятичівці радо вітали звістку про те, що Україна стала суверенною державою, і майже одноголосно сказали «так» 1 грудня цього ж року на Всеукраїнському референдумі про незалежність. Чимало старших людей в селі витягували пожовклі від часу фотографії своїх рідних, які загинули або не дожили до цього дня, і в думках говорили їм:
«Звершилось. Те, чого ви не зуміли вибороти, ми досягли». Це був найкращий, героїчний період української революції, коли мітингами і маніфестаціями вирували міста і села, коли скидали з постаментів старих ідолів, коли відроджувалися національні звичаї і святині. Це був час, коли на адресу одних лунало «Героям слава», а іншим — «Ганьба».
Згодом йому на зміну прийшов романтичний період. Батятичівці, як і більшість українців, мріяли, як добре їм заживеться у вільній державі. Однак ці мрії були перекреслені катастрофічними стрибками цін, різким спадом виробництва та гіперінфляцією. Все це перетворило більшість людей, і так не заможних, у справжніх злидарів, поставило їх на грань голодного існування. А відтак почався ще один період нашої незалежності — прагматичний, коли багато людей, зневірившись у своїй державі, стали робити усе, що тільки їм приносить якусь користь. Найгіршим результатом цього періоду було те, що влада, на усіх рівнях, перестала бути народною, стала виражати волю окремих кланів. Президентське чи міністерське крісло, депутатські мандати чи інші посади виборювалися не стільки для того, щоби служити народові, як для того, щоби, прикрившись красномовними гаслами і статусом недоторканості, збагачуватись за рахунок народу.
Стара комуністична влада виховувала з людей сліпих виконавців, але вбивала будь-яку ініціативу, що суперечила поглядам партії. Тому далеко не всі жителі Батятич зуміли пристосуватись до нових умов. Найбільш ініціативні першими стали на шлях фермерства і підприємництва, їх сім'ї досягли високого матеріального достатку. Інші, в пошуках грошовитої роботи, подалися в Кам'янку, Львів та інші міста. Значна частина жителів села, як і їхні діди-прадіди, заробляють собі на прожиток за кордоном: в Польщі, Італії, Португалії, США. І заробляють непогано. Проте значна частина людей, особливо старшого покоління, залишилася в досить скрутному становищі. Але минеться і цей період. Найголовніше те, що ми зрозуміли: свобода вимірюється не стільки матеріальними, скільки духовними параметрами. Ми вбили в собі рабську психологію, і це, здається,— наша найбільша перемога.